СМЕРТЬ ЧЕРЕЗ ҐЯМБУ

 Черговий шедевр від Романа Дронюка!

"Це смерть забирає кращих, а воєнкомат всіх підряд..." 
                                                                                                          Спіонерено з мережі

 
Йой, людоньки! Якби сте знали, звідки я прийшов до вас, то бисте ні защо не повірили ніколи. А прийшов я звідти, згори, з того світу, звідки сі невертают. Ая, ая. Абисте знали, а я вернувсі. Правда, не на довго, але таки вернувсі, шоби всьо вам розказати. Бо так мою душу мучило, що ніхто не знає, як я вмер і як мене ховали, шо не міг не вернутисі. А сталосі це так... В четвер зрані дала мені жінка снідати. Була дес сема година ранку. На стіл подала мандибурку колочену з шкварками і квашеними гирками. І я зачєв їсти, але їв похапцем, бо пообітцєв кумови гній на присадибу вівести. Їм не їм, а ґеґаю, як бусьок. Аж тут дивлюсі, а в мандибурці такий теньгий волос лежит, чи не на пів метра. Йой, а це шо має бути з капарнецев остатнов?! Тай лиш втворив хавку шоб обізвати жінку якимос остатним словом, як у горло між гланди залетів шкварок і перекрив дихані… За мінуту я став синіти і тупати ногами але дітчий шкварок не віходе… До хати влетіла жінка й зачєла рипіти:
– А то шо тобі підлога винна, шо то тупаєш шо аж тарелі дзенькают? Ти її клав? Накуришсі того дітька тай тепер здихаєш…
Тим чєсом я вже став синіти, шумитисі і слинитисі. Але клята баба дальше рипит:
 – А міль би ті їла, ти вже чисто здурів. капарнику остатний! Ти чо ні на підлогу харкаїш? Аж коли мені замість зрачків вбернулисі білки, баба сі сполошила.

 – Йой, Николо, шо тобі? Може хто на врочив?
І сплюнула три рази. А мені уже туман перед очима, уже ледве шо розбираю і чую...
Жінка приступила блище. Я зсунувсі з лави і брикнув на підлогу. Аж тепер до баби дійшло, шо не жерти. Вона ймила мене за шивороть і зачєла телепати, примовлєючи при тім: «Йой, Николо, не страшь мене, шо з тобов?» Уздрівши, шо це не помагає, вона вілетіла на двір із криком: «Ґвалт!» і наробила алярму. За той чєс я вчув, шо починаю вілітати з тіла. Так, як то пишут в газетах і по телевізори показуют. І не мож тут ні впертисі, ні зловитисі. Вілітаю, тай всйо…
Боже, думаю невже то кінец мого бідовані? А то вже дійсно кінец.
Вілетів я з тіла і, людоньки, всьо виджу і чую.

До хати влетів сусід з жінков і зразу зачинают моє тіло термосити і гупати по печінках, примовлєючи при тім: «Николо! Гий, Николо, вставай!» Жінка каже: «Василю! Може його горівков залити? Торік наші корова як удуласі, то вже ледве дихала, а як залили, то відійшла». Ваиль каже: «То давайте, чого стоїте». Жінка скочила, відсунула креденец і вікігла бутлю горівки. Мой, ади де ти горівку прєчиш. А я коло неї ходжу і не знаю. Боже, коли б мене відтерли, я би в церкві сто свічок поклав. І «Вірую» до кінцє вівчив. Але мене певно і батогом в тіло не зажинеш. Сусід налив пугарь горівки і підніс до рота, але не до мого, а до свого. Оце файно, чоловік стине, а він свої ґямби пантруя. Занюхавши рукавом, налив другий, але не повний, тай зачєв мене заливати. Жінка тримала за голову. Але, Господи! Світ ше такого не видів. То, про шо я марив кожен день, то, за чим я все банував, вертаєсі в мене з писка. Боже, дай мені хоть на мінуту вернутисі в тіло, а потім роби зі мнов шо хоч. А жінка примовляла, дивлячись на це: «Пий, Николко, пий, солоденький». Йой, світ на виворіть, шей припрошує. А до цего як було? «Смоли бис горєчої напивсі, пияцюго остатний». Сусід сі спам’їтав першим:
— Йой, Ганю, це ніц не даст. Дурно чєс тратим і горівку. Біжіть до Грішкових, звоніт на скору поміч, або шукайте фельдшері. Він певно в Гарасимихи роди приймає у корови. Не стійте, біжіть, а я тут подижурю.

Жінка полетіла, а сусід лишовсі наглядати. Хоть якого нагляду треба мерцеві? Тай добре наглядая. Лиш за жінков громнула фіртка, Іван сфативсі до бутлі і віпив підрєд аж три пугарі. Занюхавши рукавом, полегшено сказав: «Пішло». Йой, людоньки, якбисте знали як мені вцей чєс було добре... Думаєте, на цім сі скінчило? Походивши по хаті туда-сюда, нендза знов взєласі до бутлі, але вже згорла, і присцавсі, як п’євка… Зробивши кільканадціть глотків, сусід повтиравсі, і сів на лаву, йому вже було добре, очи блищели, ше би нє... Потім Василь вікіг капшук з тютюном, урвав кусок «Порадниці» й на коліні закрутив дзиґарь, а точніше голубец, і закєгсі димом. Подививсі на мене жєлісно і сказав: «Шо, Николо? Видеш, яке житє! Ше вчере сваривсі зо мнов, шо я тобі в межу заліз, а ниньки тобі вже стало». Докуривши дзиґар, взєвсі знов за старе. Піднєвши бутлю, урочисто сказав: «За твоє здоров’ї, дорогий сусіде!» І процес пішов. Затяжний процес. Коби жінка борше прийшла, бо цє короста всьо віжльопанит. По моїх підрахунках за його яблучком на горлі, фінал мав наступити скоро. Василю, Василю, яка ж ти таки свинє, гірше свині. Зробивши цю солодку справу, сусід прилєг коло мене, обняв мене за плечі, желісно зкєг співанку: «Колис мої ноги по світу ходили, о, Боже, який то був час…» Потім глипнув на мене туманним поглідом, крикнув: «Сусіде, та підтєгуйте за мнов, чо ви сі запишнили? Язик вивалили, очи первернули, чи ви ні не вважайте, чи який дітько? Увидівши, шо то ніц не дає, Василь плюнув, первернувсі горілиц і, так як є, на підлозі захріп. Зналисти би, шо діялосі з моєв грішнув душечков! Яка мене злість пекла, яка розпука їла. Сусіде! Сусіде, а вдавивсі би пипков малим. Таже, як ваші корова мала телє, то я в третій годині ночи біг вам на поміч. А я тут застив, а ти нажерсі і хропиш. У деяких ґаздів ше худібка не пила, а ти начинивсі, як гілетка. Коби хоч жінка з тов помічев прийшла, бо вони тепер так спішє з тотов помічав, шо на поминки приїзді. Але в цю мить загальмувала машина, рипнула фіртка, заяйкавсі пес, і до хати вбігла жінка і два дохторі. Гані, оцінивши ситуацію, скричала: «Йой, пани дохторі, то певне пошесть, бо вони вже два злігли. Робіт шос! Дохторі кинулисі на нас, як пси, і зачєли відтирати і бадати. Опшим досліджували історію хвороби. Хворобу сусіда виявили живо, без аналізів. А мені ше довго шукали пульс, дули в писок, світили в очи, гупали в плечі. Потім догторі подивилисі одне на одного, потім на мене, потім на жінку. Приготували валідол і нашатирь, і заспокійливим голосом звирнулисі до жінки: «Така справа, пані Ганно. Просим не хвилюватисі й дуже не побиватисі, таке життє. Цей, шо зліва через декілька годин має відійти сам. І від чого заслаб, тим і лікувати, але в менших дозах. А цього другого пана врятувати не вдалося, час втрачено. Гані зразу зумліла, дохторі відтерли її, і тут вона як зачєла приповідати, шо дохторі зачєли плакати, а сусід зашевелисі і бирнувсі на другий бік: «Николочко, мій солоденький, Николочко рідний! Нашо ти це зробив? Ми ше в новій хаті ремонт не скінчили, де я тебе покладу? На кого ти мене покидаєш? Хто мені городи віоре? Хто мені гної повівозит?»
Отак то воно є в нашім життю, шо починают цінувати, коли ноги засти нут, ая-я. Потім я вже не видів, шо сі творило коло мої хати, бо тіло повезли в район на експертизу, а душа трималасі тіла. Там мене пороли. напихали трачкою. Жінка з дітьми вібирала купа паперів. Опшим всяка церемонія світови не потрібна. Все життє мучі душу, а по смерти тіло.

Привезли мене в п’єтницу сполудні. А дома уже ішов повним ходом рух –одні пекли, другі різали, треті варили, а такі, як мій сусід, пили. З’їхаласі вся родина далека і блиська. І всі зразу перевели увагу на моє тіло. Нарідили, поклали в домовину серед хати і обзирали. А душа моя дивиласі на це кіно і дивуваласі, як то воно є на світі — ті, шо недавно мене кліли, голосі за мнов і хотє шобим встав. Ті, шо винні мені гроші чи мугарич – ревно молісі, би моя душечка поскорше долетіла до Бога. Жінка, як убувала мене в нові мешти, то так голосила, шо най Бог бороне, не знаю чи замов, чи за мештами. Сусід Василь стояв у головах, винувато дививсі на мене і відгонив мух, бо лізли в очи, але видко було не озброєним оком, шо він уже контетний. Настала субота. Остатний день перебуванні мого тіла на земли. Всьо було готово, лиш чикали на ксьонза.

 Я не дуже хотів, би мене ховав наш ксьонз. Бо раз вісповідавсі, йому росказав, шо забігав до одної молодиці, то це пішло по всім селі і до Гані мої дойшло. А ше, він на виборах в церкві за «регіонів» агітував. Але приїхала машина мого племінника Ігорка, з машини війшли ксьонз з дєком. Зачєли правити. Моє тіло вінесли і поклали серед обори. І ксьондз зачєв казати казані. Згадав і фірманку, де я робив в колгоспі. Казав і про бураки, шо файно цегорік вродили. А баби плакали, аж заходилисі. А потім всьо пішло своїм ходом. Місько Крайний, Василь Крупей, Павло Марії Вусатої, Сидір Метришин, Николко Слабонький і всі під мухов. Несли мене і термосали цілов дорогов до церкви, ставали коло кожної каплиці і на перехресках. А як у церкві об’явили послідне цільованіє, то багато пропускало чергу, а Uані так ні цілювала, і в губи, і в чоло, і в руки, навіть дівков так не цілювала. Потім дорога до гуртожитку вічного. Знов служба, плач, сльози, голосіні. А потім яма. Сусід Василь забивав домовину, раз змазав і дав собі по пальціх, і так матюкнувсі, шо ксьнз перехристивсі. А як зачєли опускати в яму, то Гані так голосила, шо чуть мерці не встали: «Йой, людоньки, тримайте мене бом, бігме, скочу за своїм Николков солоденьким, най забере мене за собов». Ади, чого захотіла! Їлас ми печінку на цім світі, то ше на тім хочеш їсти? Та то навіть, як би я в рай попав, то з нев би було пекло. Най хоч трохи спочину. Гупнули грудки землі, дзенькнули копійки. Сусід кинув совєцкі. Всі пішли на обід, ше би нє, витати не треба. Хлопці закидали яму, розпили флєшку, закурили. А дома відбувавсі поминальний обід—столи тріщали, всі жерли і пили – халява. Сусід Василь після сімнадцітої порції спав у студінци, а потім підоймив голову і закєх «Ой чорна яси чорна».

 Отаке то, люди добрі, така моя долі гіренька. Відмучив кішко, робив, по курортах не їздив, робив, робив і ніц з того не мав. Яке життє – така і смерть. Ото і всьо, вісповідавсі вам і легше стало. Тепер мож і до Бога на суд. Хотів бим в рай, та гріхи кєгнут в пекло. Якби Господь дав мені прожити життє наново, то я би прожив його по-інакшому, ні вчім би собі не відказував і горівку бим пив, пив і крапка. Бо вже знаю, шо то може так бути, шо є шо пити, хочеш пити, тобі в рот заливают, а ти не можеш...
     29.04.2000р.      ОСТРІВЕЦЬ

На правах реклами хочу повідомити, що 4 грудня, в місті Городенка, в РПК відбудеться вистава "Фараони", режисер-постановник - Роман Дронюк! Маєте можливість - відвідайте - не пожалієте!!!
Вас запрошує до перегляду театр "Сучасник"!
Маєте бажання допомогти фінансово на розвиток театру - зв'язуйтесь з паном Романом!
 Інвестиція в культуру - це інвестиція в майбутнє України!